Моя історія подорожі в прекрасний світ психотерапії почалася з народження третього сина та звільнення з керівної посади в податковій інспекції.

У 2015 році до влади в Податковій прийшли «донецькі», і почалися два роки справжнього пекла в моєму житті. Попри мій понад 17-річний досвід у цій структурі та повагу керівництва за високі щомісячні показники, «нове керівництво» почало мене знецінювати та змушувати порушувати етичні норми у роботі з платниками податків. Усі мої зусилля, пояснення — не приводили до того, щоб мене почули. Я намагалася довести, що так не можна, що за мною стоїть велика кількість співробітників, яких ми підставляємо. Але «керівництву» було байдуже. А мені ж було важливо бути хорошою для всіх, окрім себе!

Я постійно відчувала знецінення, злість і зраду. Коли я прийшла на навчання і в терапію — зрозуміла, що саме так у дитинстві поводилася зі мною мама.

У дитинстві було багато моментів, коли мама казала мені, що я нічого не досягну в житті, що я погано вчуся у школі, постійно порівнювала мене з іншими дітьми, які мали кращі оцінки, казала, що з мене нічого путнього не вийде. Мама змушувала мене робити все по дому, пам’ятаю, як у 7 років вона наказала мити посуд (у місті тоді були перебої з водою), мити доводилося в мисці (миючих засобів у 80-х роках не було). Як дитина у 7 років могла якісно вимити посуд? Мила, як могла, але жир на сковорідці відмити було важко — витирала рушником. А потім приходила мама, бачила брудний рушник і погано вимитий посуд — кричала, била мене цим рушником по обличчю, кажучи: «нікчемна ти, з тебе нічого доброго не вийде». Боже, як мені тоді було боляче, образливо, я почувалася нікому не потрібною. Якби не мій тато — не уявляю, що могло б статися (тоді були дуже темні думки). Я й досі вдячна йому за постійну підтримку і віру в мене.

Закінчивши школу, мама заборонила мені вступати до вишу, посилаючись на те, що я ледве закінчила школу. У 90-ті роки активно розвивалася «човникова» торгівля. У свої 16 років я тягала (саме тягала) величезні торби з Одеси до Донецька. Прямого потяга тоді не було, доводилося їхати з пересадками. Згадую з жахом: як дівчина вагою 49 кг могла тягати по 3 величезні торби. А ще — як я в ті часи, під час розгулу рекету, примудрялася їздити з великою сумою грошей за товаром і не потрапити до рук рекетирів.

Я почала добре заробляти, мама також зайнялася торгівлею. Але через 6 місяців спільної роботи на одній торговій точці мама звинуватила мене в тому, що я її збанкрутувала (як саме — незрозуміло). Згодом, пропрацьовуючи наші стосунки з мамою в терапії, я зрозуміла, що ми з нею конкурували (кілька років тому вона зізналася, що їй було важко прийняти те, що тато мене любив більше, ніж старшу сестру і її саму).

Тато на це все подивився і сказав: «Давай вступай до інституту, тобі треба їхати в інше місто». Він був партійним працівником і допоміг мені вступити до вишу у Дніпрі.

У 1994 році я переїхала з Донеччини до Дніпра, і там у мене з’явилося шалене бажання довести мамі, що я чогось варта. Закінчила один інститут з відзнакою (економіка), другий — з відзнакою, третій — з відзнакою (психологія). Влаштувалася у податкову, сама йшла кар’єрними сходами (без чиєїсь допомоги) і доводила мамі, що я ДОБРА і ЩО Я МОЖУ!

Так я прожила майже до 40 років у полярності нікчемності й геніальності. Мій нарцисичний вектор постійно вимагав визнання. Якщо все виходило — мене хвалили, я говорила собі: я геніальна! Якщо ж щось не вдавалося — мене знецінювали, а я ще більше знецінювала себе: «мама ж казала, що з мене нічого не вийде».

Я звикла бути сильною, беземоційною і жити з фразою «я все можу сама» (я досі розвиваю невротичний вектор), але для мене так було безпечно — нікого не пускати у свій світ.

Навіть коли народжувалися мої троє синів (а всі з'явилися на світ із ускладненнями: перший — народився синій, не кричав, його екстрено реанімували; другий — не міг пройти родові шляхи, було екстрене кесареве, мовчав до 4,2 років, підозрювали аутизм; третій — народився у комі, шансів на життя не було, 40 хвилин реанімації, гемоглобін 40, судоми, крововиливи тощо) — я збирала всю свою волю в кулак і діяла без емоцій, але всередині було дике почуття страху! Я мала бути сильною та хорошою.

Мої діти живі та здорові, але згадуючи це — йдуть мурашки. Яка ж я сильна! І моя унікальність саме в моїй силі та діях (я змогла прийняти це в собі тільки завдяки терапії та навчанню).

Навчання психотерапії кардинально змінило моє життя тоді й продовжує змінювати досі.

Пройдений величезний шлях — від розгубленої, виснаженої жінки, яка прийшла на навчання, до бізнес-леді. Навіть у психології я змогла збудувати (і далі розвиваю) власний бізнес. За ці роки я пройшла багато спеціалізацій: гештальт-терапія, регресивна терапія, арт-терапія, психосоматика (ГНМ), групова терапія, коучинг, НЛП, цвяхотерапія, сімейно-системні розстановки, МАК-карти тощо. Виступаю спікером на заходах, проводжу тренінги, вебінари, терапевтичні групи. Встигла написати 2 книги для своїх студентів («Терапевтична шпаргалка» та «Терапевтична шпаргалка з психосоматики»).

І коли хтось каже, що після 40 вже нічого не змінити — я відповідаю: можливо ВСЕ! У 40 років життя лише починається!

А ще я була заміжня двічі. З першим чоловіком прожили 12 років (перший син — від першого шлюбу). У першому шлюбі я була «робочою конячкою», яку постійно знецінювали — я пішла, залишивши чоловікові квартиру та все в ній.

З другим чоловіком ми вже 17 років разом (двоє дітей — спільні). Довго будували гармонійні стосунки — і це був окремий шлях! Зараз можу сказати — я пишаюсь нашими відносинами і знаю їхню ціну.

Так, мій шлях був довгим, подекуди болісним, сповненим внутрішньої роботи, сумнівів, зривів і перемог. (Це лише маленький шматочок мого життя — а в ньому було… ой як багато…). Шлях, на якому я губила себе і знаходила знову. Мене кидало в крайнощі, мені хотілося все кинути…